Рубрики 
Япoнський письмeнник Ясунaрі Кaвaбaтa нaрoдився в Oсaці в oсвчeній і бaгaтій рoдині. Йoгo бaтькo, лікар, помер, коли Ясунарі було всього 2 роки. Після смерті матері, що настала через рік після смерті батька, хлопчик був узятий на виховання дідом і бабкою по материнській лінії. Через кілька років померли його бабуся й сестра, і хлопчик залишився зі своїм дідом, якого дуже любив. Хоча в дитинстві Кавабата мріяв бути художником, у віці 12 років він вирішує стати письменником, і в 1914 р., незадовго до смерті діда, починає писати автобіографічну розповідь, що публікується в 1925 р. під назвою «Щоденник шістнадцятирічного».
Продовжуючи жити в родичів, Кавабата вступає у токійську середню школу й починає вивчати європейську культуру, захоплюється скандинавською літературою, знайомиться із добутками таких художників, як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рембрандт і Поль Сезанн. В 1920 р. юнак вступає до Токійського університету на факультет англійської літератури, однак на другому курсі береться за вивчення японської літератури. Його стаття в студентському журналі «Синейте» («Новий напрямок») привернула увагу письменника Кан Кікуті, що запропонував Кавабаті, котрий у цей час (1923) учився на останньому курсі, стати членом редакції літературного журналу «Бунгей сюнджю» («Література епохи»). У ці роки Кавабата із групою молодих письменників засновує журнал «Бунгей дзідай» («Сучасна література») — рупор модерністського напрямку в японській літературі, відомого за назвою «сінканкакуха» («неосенсуалісти»), що перебував під сильним впливом модерністських письменників Заходу, особливо таких, як Джеймс Джойс і Гертруда Стайн.
Перший літературний успіх молодому письменникові принесла повість «Танцівниця з Ідзу» (1925), де розповідається про студента, що закохався в молоденьку танцівницю. Два головних персонажі, автобіографічний герой і безневинна героїня, проходять через всю творчість Кавабати.
У книзі «Птаха й звірі» (1933) розповідається про холостяка, що відмовляється від спілкування з людьми й знаходить спокій серед тварин, плекаючи спогади про дівчину, яку любив у молодості. В 30-і рр. творчість Кавабати стає більш традиційною, вона відмовляється від ранніх літературних експериментів. В 1934 р. письменник починає роботу над «Сніжною країною», повістю про відносини токійського джиґуна середніх років і дорослої сільської гейші. Написана з підтекстом, в еліптичному стилі (у дусі «хайку», силабічної японської поезії XVІІ в.), «Сніжна країна» не має зв’язного, продуманого сюжету, складається із серії епізодів. Кавабата довго працював над романом: перший варіант з’явився в пресі в 1937 р., а останній, остаточний, — тільки через десять років.
Під час другої світової війни й у післявоєнний період Кавабата намагався бути осторонь від політики, ніяк не реагуючи на те, що відбувалося в країні. Він довго подорожував по Маньчжурії й багато часу приділив вивченню «Саги про Гендзі», класичному японському роману XІ ст. У загадковій повісті Кавабати «Тисячокрилий журавель» (1949), в основі якої лежить традиційна японська чайна церемонія, простежуються елементи «Саги про Гендзі». Саме повість «Тисячокрилий журавель» найкраще відома на Заході, хоча багато критиків думають, що «Стогін гори» (1954), сімейна криза в шістнадцятьох епізодах, є твором більш значимим. Повість Кавабати «Озеро» (1954), де описується еротична мара й використовується прийом «потоку свідомості», американський письменник й есеїст Едмунд Уайт назвав «настільки ж стислою і насиченою, як природною і продуманою, наче ідеальний чайний сад».
В «Будинку сплячих красунь» (1961) розповідається про старого, що у пориві крайнього розпачу відправляється в публічний дім, де жінки перебувають під таким сильним наркотичним сп’янінням, що навіть не помічають його присутності. Тут він намагається знайти зміст буття, позбутися від самітності. У цьому творі, писав критик Артур Г. Кімбалл, «майстерність Кавабати виявилася в сполученні думок про смерть з мозаїкою життя, нагнітання напруги сполучається із кольоровим відступом… З погляду Едгара По, це ідеальна розповідь, у якій автор домагається багатозначного ефекту».
В 1931 р. Кавабата Одружується з Хідеко й оселяється із дружиною в древній самурайській столиці Японії, у м. Камакура, на північ від Токіо, де в них народжується дочка. Літо вони звичайно проводили на гірському курорті Каруйдзава в котеджі західного типу, а взимку жили в будинку японського стилю в Дзусі. Неподалік від Дзусі в Кавабати була квартира, де він працював у традиційному японському кімоно й дерев’яних сандаліях.
В 1960 р. за підтримки держдепартаменту США Кавабата робить турне по декількох американських університетах (у число яких входив і Колумбійський університет), де веде семінари по японській літературі.
У своїх лекціях він вказував на безперервність розвитку японської літератури з XІ по XІ в., а також на глибокі зміни, що відбулись наприкінці минулого сторіччя, коли японські письменники відчували сильний вплив своїх західних побратимів по перу.
Імовірно, внаслідок зрослого впливу Місіми (письменника, кіноактора й політичного діяча правої орієнтації) Кавабата наприкінці 60-х рр. пориває з політичним нейтралітетом і разом з Місімою і двома іншими письменниками підписує петицію проти «культурної революції» у комуністичному Китаї.
В 1968 р. Кавабата одержав Нобелівську премію з літератури «за письменницьку майстерність, що передає сутність японської свідомості». Будучи першим японським письменником, що одержав Нобелівську премію, Кавабата у своїй промові сказав: «Все своє життя я прагнув до прекрасного й буду прагнути до самої смерті». З типово японською скромністю він помітив, що не розуміє, чому вибір припав саме на нього; проте він висловив глибоку подяку, сказавши, що для письменника «слава стає тягарем».
В 1970 р., після невдалої спроби організувати повстання на одній з японських військових баз, Місіма робить харакірі (ритуальне самогубство), а через два роки важкохворий Кавабата, що тільки-но вийшов з лікарні, де він проходив обстеження як наркоман, також кінчає життя самогубством — він отруюється газом у себе будинку в Дзусі. Цей вчинок потряс всю Японію, увесь літературний світ. Оскільки письменник не залишив посмертної записки, мотиви самогубства залишилися неясними, хоча висловлювалися припущення, що, можливо, самогубство викликане аналогічним учинком його друга, що глибоко зачепив письменника.
По іронії долі, у своїй Нобелівській лекції Кавабата говорив: «Яка б не була ступінь відчуженості людини від світу, самогубство не може бути формою протесту. Якою б ідеальним не була людина, якщо вона робить самогубство, їй далеко до святості».
У романах Кавабати, які відрізняються другим планом і недомовленістю, переплітаються модерністські прийоми й елементи традиційної японської культури. У статті, надрукованій в «Нью-Йорк Таймсі», Такасі Ока відзначає, що у творчості Кавабати «західний вплив перетворився в щось чисто японське, і проте книги Кавабати залишаються в руслі світової літератури».
Крім Нобелівської премії, Кавабата одержав також премію «За розвиток літератури» (1937), Літературну премію Академії мистецтв (1952). В 1954 р. він був прийнятий у Японську академію мистецтв, а в 1959 р. нагороджений Франкфуртською медаллю імені Ґете. Крім того, в 1960 р. письменник одержав французький орден Мистецтва й літератури, премію Франції «За кращу іноземну книгу» й орден Культури від японського уряду в 1961 р.