Рубрики
(1909-1937)
Бoгдaн-Ігoр Aнтoнич нaрoдився нa Лeмківщині 5 жoвтня 1909 рoку в рoдині свящeникa. Йoгo ріднe сeлo Нoвиця нині рoзтaшoвaнe нa тeритoрії Пoльщі. Oсь як він згaдувaв прo свoє дитинствo і прo тe, щo стaлo пoштoвxoм дo твoрчoсті: «Мaлим xлoпчикoм вибіг я у тeмну ніч, oтoчeну мoрoкoм xoлoдниx мoвчaзниx лісів, і з oстрaxoм підвів oчі дo тaємничoгo нeбa, якe, уявлялося мені, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Я відчував, як серце холоне, наповняється містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття людини і природи».
У єдиного сина доволі заможних людей життя могло скластися цілком безжурно і благополучно, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно опинилося на теренах воєнних дій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназійний учитель Лев Гец: «У класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші».
Мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов’язані з тими враженнями, які викарбував у дитячій душі похмурий Відень — столиця Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам ‘ятав. А щоб не потрапити під колеси авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами».
У 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехослоначчини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці, тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин.
Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про няньку, яка читала напам’ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хвороби нападали на хирлявого від природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії.
Прийшовши до гімназії в Сяноці (1920 р.), побачив, що панівною мовою там є польська, якої він добре не знав, і завжди тягнувся до україномовного гурту, хоча української теж не знав, бо був лемком і розмовляв лемківською говіркою. Вчився Антонич добре. Професори ставили його учням за приклад. Його колишній професор Л. Гец згадував: «Не пам ‘ятаю, щоб колись на щось не дав відповіді. Все тихий, скромний. На перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було не любити».
У роки навчання Антонич захоплювався музикою і не лише любив грати на скрипці, а й пробував сам компонувати музичні твори. Один його марш грала вся гімназія. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення.
З 1928 по 1933 рік Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність та стилістику. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич і з читанням своїх поезій.
У 1931 році виходить перша книжка поета «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» він готував книжку релігійної лірики під назвою «Велика гармонія». Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією п його житті — виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. Після закінчення університету (1934 року він здобуває ступінь магістра філософії з відзнакою і починає готуватися до докторату) Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої й жив.
Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Піп знав, що польська влада робила все, щоб перетворити життя українського вчителя на пекло. Ще в університеті він зіткнувся з болючою несправедливістю: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Але керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець.
За чотири роки (1933—1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, у 1936 році. Дві інші — «Зелена євангелія» і «Ротації» — посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений.
6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але одразу друга важка недуга — запалення легенів — підкосила його навіки. Сонячного липневого дня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Яніпський цвинтар. Смерть передчасно забрала поета, — містом творчості якого було оспівування життя.
За життя Антонич здобув славу одного з найкращих поетів. І Після смерті він був на якийсь час усунений з історії української літератури. Виданням і впорядкуванням його творів зайнялися друзі. Антонич став легендою Львова й улюбленим поетом українців наприкінці XX століття.